У 1992 році в Ріо-де-Жанейро на Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку обґрунтована концепція узгодженого розгляду проблем стану природного середовища та соціально-економічного розвитку. Вона передбачає встановлення динамічної рівноваги між антропогенним навантаженням на природне середовище та його здатністю до самовідновлення шляхом визначення порогових значень потенціалу стійкості.
Важливим методом і способом наукового дослідження цієї проблеми є картографування названого потенціалу стійкості. Як предмет еколого-географічного картографування він має певні особливості. Насамперед, стійкість – це фундаментальна властивість ландшафту, що виступає в діалектичній єдності з його мінливістю. При цьому стійкість відносна, а мінливість – абсолютна. Всякий ландшафт еволюціонує, змінюючи себе, і, очевидно, у нього повинна бути природна інерційність, що визначає стійкість (або опір) по відношенню до внутрішніх та зовнішніх збурюючих сил. Оскільки існують різні ландшафти, то вони мають неоднаковий характер цієї стійкості стосовно зовнішнього техногенного впливу. Розрізняють стійкість природних, природно-техногенних і техногенних систем. Якщо під стійкістю природних систем (ландшафтів) розуміють здатність зберігати під дією зовнішніх чинників набуту ними структуру і характер функціонування, то стійкість інтегральних природно-техногенних і техногенних систем - це їх властивість виконувати під дією зовнішнього впливу соціально-економічні функції ресурсо- і середовище відтворення. Стійкість природних систем забезпечується механізмами, які виробились у процесі природної саморегуляції і саморозвитку. На відміну від природних систем, стійкість інтегративних систем досягається поєднанням процесів саморегуляції і управління. У дослідженнях доцільно використовувати не поняття стійкість, а потенціал стійкості, тобто характеристику його величини.
Якщо бажаєте переглянути весь текст натисніть тут
Карта